Активісти Білоцерківської міської організації ВО “Свобода” та #Сокіл_Біла_Церква поклали квіти до могили побратима, що на Алеї героїв Сухоярського кладовища.
Пімсти смерть Великих Лицарів!
]]>
Події в Дебальцевому показали, що масштабна фронтова війна неможлива. Росія стягнула від 12 до 18 тис. живої сили своїх військ проти 2,5 – 3 тис. наших і при тому ми змогли протримати Дебальцеве досить довгий час. Навіть в оточенні тримали 9 днів, поки не закінчились боєприпаси до артилерії.
Війна має всі шанси стати динамічною. Це не будуть широкі масовані наступи по всьому фронту. Ворог до цього часу не може відійти від втрат, які поніс при спробах штурму Дебальцевого (від 2 до 4 тис. в живій силі). Терористи відчули ці втрати. Вони злякалися. Рядові сепари-алкоголіки, «тунеядці», не їхні генерали, а саме піхота.
Якщо когось відправляють на штурм, то вони йдуть з почуттям неймовірного страху і великим небажанням, бо пам’ятають свої втрати в Дебальцевому.
Що ж відбувається? Ворог намагаєтсья втягнути нас в оману, щоб ми не знали напрям наступного удару (война фігня, главноє маньоври). Але таким чином він і себе виснажує постійними перекидуваннями підрозділів і марш кидками бойвих частин.
Дуже сподіваюсь, що наш штаб АТО зрозумів це і прийняв адекватне рішення. Вже зараз мають бути створені оперативні резерви, які блискавично будуть реагувати на всі спроби проривів в одному чи іншому місці. В такій ситуації, головне – це динаміка. Чим швидше рухаєшся, тим довше живеш. Ми маємо не боятись. Так само пробувати проривати одне чи інше місце оборони противника, або хоча б контратакувати. Після невдалої атаки ворог в тому місці завжди ослаблений і його треба добивати.
]]>Так, 11 березня Мирослав Мисла зустрівся із студентами Інституту журналістики у місті Києві. Зустріч була цікавою, адже, в погоні за цікавими фактами та розповідями, майбутні журналісти активно задавали питання та цікавилися перебігом війни на Донеччині, зокрема у Пісках, де дислокується підрозділ бійця «Карпатська Січ».
12 березня Володимир Назаренко та Мирослав Мисла зустрілися із студентами Київського університету права. Зустріч вийшла досить душевною, як зазначають самі ж націоналісти. В розмові із студентами-правниками вони, зокрема, наголосили на необхідності підтримки бойового духу серед мирного населення, а особливо серед підростаючого, молодого покоління. Адже лише сильні духом можуть подолати будь-які перешкоди та здобути перемогу, чи на війні, чи то у мирному житті. А сильна духом українська нація має стати єдиним непохитний кулаком проти окупантами і ворога.
О 3:00 російські війська з 25-го полку спеціального призначення зайняли Логвіново. Насправді про це дізнався пізніше. Нежданчик був, коли до мене на позицію завітав «Батя» (комбат) чим посуті і розбудив. Від нього я дізнався, «що все пропало» і треба «рвати когті», або збиратись. Чекали на команду, щоб організовано відходити. Але в штабі АТО сиділи безхребетні і нерішучі генерали, місце яких на смітнику історії. Жодного адекватного рішення не могли прийняти в той час, як ворог посиленими темпами укріплювався і підтягував величезні танкові з”єднання в нашу сторону.
11 лютого
Весь попередній день ми провели в очікуванні команди на відхід, яку чекали до самого ранку, але не сталось і ми морально готувались триматись до останнього. Почали рахувати патрони, літри бензину, воду і ввели жорстокий графік економії.
12 лютого
Зранку ми досить непогано працювали по ворожих об’єктах і сповіщали нашій артилерії про пересування ворожих колон, які врешті так і не добрались до свого місця признанчення. Добре ми тоді накидали ворогу, який помітно нервував. Під вечір ми дізнались про мінські домовленості. Особливо в них ніхто не вірив, але все ж таки була краплина надії (на війні атеістів немає і всі сподіваються на краще). Морально всі тримались і не панікували – чекали 15 лютого 00:00. Тоді мало бути припинення вогню.
13 лютого
День прйшов під постійними обстрілами зі сторони ворога. Були звістки про спроби батальйону «Донбас», а також 30-ї бригади розблокувати шлях на Дебальцеве. Але через 3 дні після оточення то вже була нереальна задача. Боєприпаси нашої арти були майже вичерпаними, тому ми намагались відповідати ворогові лише коли чітко були впевнені, що нанесемо йому втрат.
14 лютого
З самого ранку був жахливий туман, тому ворог прицільно стріляти не міг. Ми також намагались економити боєприпаси. Один єдиний тепловізор хоч якось допомагав. По обіді за моїм наказом висунули группу, яка допомогла зробити Леніну безглузде самогубство в Дебальцевому.
15 лютого
Настало псевдо перемир’я. Останній залп «Граду» ліг біля нас о 00:02, а потім була гробова тиша. О 01:14 запрацював ворожий кулемет. Подумали, що прострілюють зеленку – бояться наших диверсантів, адже туман не зійшов, а тільки посилився. Закінчилось так зване «перемир’я» десь о пів на четверту ранку, коли нас привітали мінометним обстрілом. Власне, ми зрозуміли, що нема ніякого припинення вогню і наша арта почала відповідати десь між 8:00 і 9:00 ранку. Моральний дух впав. Всі зрозуміли, що ми в повній дупі. РНБО, речник АТО Лисенко, і всі штабні криси на чолі з Муженко казали по телевізору, що не треба панікувати, оточення немає, все під контролем і «ВООБЩЕ НАСТАЛ МІР, НІКТО НА ДАНБАСЕ НЕ СТРЕЛЯЕТ». Це все була брехня. Насправді ситуація була критична і вимагала надзвичайної зібраності.
16 лютого
День нічим особливим не вирізнявся. Обстрілювали ще сильніше ніж до «перемир’я». Ми відповідали ворогові, використовуючи наявні «Урагани», які знаходились на «великій землі» (так ми називали землю, яка не була в оточенні).
17 лютого
«Йожик» і його хлопці-герої. Ранок на Комуні почався зі звістки про те, що чеченці захопили центр міста, вокзал і райвідділок міліції та групою (разом з танком) вийшли до «ласточкі» (знак «Дебальцеве»). З іншої сторони дороги на стороні Комуни стояли хлопці «Йожика», які прийняли бій і зупинили чеченців. Тоді сепари понесли добрих втрат. Але після новини, що Дебальцеве пав, всі розуміли, що наше знищення – це питання часу. Кожен опорний пункт, по факту, опинився в подвійному кільці. Оборонятись в таких умовах було просто неможливо. Офіцери на місцях почали перебирати варіанти про відхід задля збереження особового складу. В полон здаватись ніхто не збирався.
18 лютого
О 00:00 мені як офіцеру було повідомленно, що 128-ма бригада прийняла рішення про відхід. Ми мали відходити в другій колоні, прикриваючи основну колону. Наше завдання було триматись будь-якою ціною, поки основна колона рухалась полями до “великої землі”. Ворг не мав захопити Комуну, бо це б перекрило єдиний шлях на відступ сил української армії.
Власне наш відступ почався о 5-й ранку, коли вже почало світати. До цього моменту наша техніка була майже повністю знищена, а маршрут по якому відходила 128-ма був під постійним обстрілом. У зв’язку із цим було прийнято рішенння відходити пішим порядком. Найбезпечнішу дорогу я знав від «Зеленого», який до цього 3 чи 4 ночі не спав, намагючись «Ураганами» прочистити нам коридор. Відразу, майже не мешкаючи, ми почали піший рух. Дорога пролягала полями та ярами, де знаходились ворожі розтяжки, секрети. Нашу велику групу піхоти постійно обстрілювали. Я намагався всіх бійців квапити, щоб ніхто не зупинявся. Перестрілка велась саме по нам, тому будь-яка зупинка могла коштувати десятки життів. Власне тоді я відчув, що значить ПЕКЛО. Коли по тобі гатять з артилерії, мінометів, «Градів», танків, гранотометів, кулеметів, снайперських гвинтівок, а заховатись ніде. перед тобою тільки рівне поле. І все. Дякувати Богові, вирвались. Але ту взаємопідримку, високий рівень згуртованості, сміливості і самовідданості наших бійців я ніколи не забуду. Сподіваюсь, будуть покарані ті представники Генштабу і штабу АТО, які своєю бездіяльністю і халатністю призвели до сотень жертв. Дебальцеве має стати тим Сталінградом, після якого ми перейдем у весняний наступ і нашою метою буде вихід на державні кордони. Слава Україні!
]]>Володимир Назаренко, позивний «Сонечко», боєць батальйону «Київська Русь»:
«Те, що відбувається у Дебальцево – це пік, кульмінація їхніх (ворожих) сил. Нас лякають повномасштабною війною. Нас лякають, що Росія задіє всі свої основні сили. А тридцять танків по полю йдуть в атаку – це не повномасштабна війна? Це танковий батальйон. А у них там сили стягнуті набагато більші. Це і є вже повномасштабна війна. І якщо Україна зараз вистоїть на цьому участкові фронту, в цій точці опори як Дебальцево, то це може переломити ситуацію на східному фронті. І якщо Порошенко «дозволить» піти далі в атаку і не буде заключати ще одне перемир’я, то це, можливо, наш шанс здійснити весняний наступ і знищити ворога на підступах до державного кордону.
Сепаратисти розпочали ці дії (в Дебальцевому), сподіваючись на те, що українська влада, Порошенко погодиться на нову лінію розмежування фронту. Вони самі пропонували, шантажували, погрожували ще більшим наступом на українські позиції і вимагали нової лінії (розмежування), де у них будуть нові міста. Наразі переваги у живій силі у них (сепаратистів) уже немає. Ми постійно бачимо, як вони несуть втрати у живій силі. Вони навіть не забирають своїх 200-х. Нашу лінію оборони російські військові намагаються прорвати цілковито броньованою технікою без підтримки піхоти.
Щодо ситуації із Вуглегірськом. Наразі місто здане, але по факту міста як такого вже не існує. Місто постраждало від сильних обстрілів ворожої артилерії. До того ж були випадки, коли російські війська обстрілювали своїх же, коли ті були у місті».
]]>
Охочих навчитися основ досить важливої на сьогодні справи було чимало. Цього разу на вишкіл прийшло значно більше учасників, аніж попереднього разу.
Хорошими вчителями для молодих націоналістів стали хлопці, які як ніхто усвідомлюють важливість таких навчань, адже нещодавно повернулися з фронту.
Особливістю цього навчання було те, що духовний вишкіл проводив отець Василь Партика, який подякував хлопцям і дівчатам за активність, великий патріотизм та готовність захищати рідну землю. Отець Василь наголосив на тому , що лиш з Богом у серці ми переможемо всіх ворогів.
На тренуваннях також були присутні представники Сокальського військомату.
“На жаль, актуальність таких занять не зникає, бо ж ніхто не знає, як розвиватимуться події в нашій країні далі. Тому вишколи проводитимуться і надалі, аби бути готовими завжди стати на захист рідної землі”, – підсумував Богдан Федун.
6 грудня 1994 року в Будапешті було підписано документ, який зобов’язав Україну скласти ядерну зброю. Світ боявся молодої держави, що мала третій за розмірами у світі ядерний арсенал. В обмін на складення зброї Україні були обіцяні гарантії безпеки з боку трьох держав – США, Великої Британії та Росії. Тодішнє керівництво держави (президент-комуніст Кравчук) з радістю погодилось на умови меморандуму. Враховуючи події, які сталися після підписання цього документу, розуміємо, що це був цілеспрямований крок на шляху повного знищення українського війська, яке здійснювали комуністи та їхні спадкоємці у пострадянській Україні.
Країна, яка відмовилась від ядерної зброї мала б розвивати інші роди військ, аби забезпечити собі надійний захист. Натомість керівництво держави планомірно знищувало Збройні Сили України, розкладаючи та розпродуючи армію з середини. Вважати, що це відбувалось повністю стихійно – наївність. Генштаб української армії кишів та досі кишить агентурою ФСБ.
Восени 2003 року виник конфлікт довкола острова Тузла, що міг перерости у збройне протистояння. Москва розпочала дії, що посягали на цілісність кордонів України. Це вже стало грубим порушенням Будапештського меморандуму з боку країни-гаранта.
Весною 2014 року російська армія окупувала Крим, а потім розпочала війну на Донбасі. Спочатку – нерегулярними підрозділами під кураторством Генштабу ЗС РФ, а на початку осені, коли українське військо робило значні у спіхи і добивало терористів, здійснила вторгнення регулярними військами, що значно змінило ситуацію на Сході.
Інші країни-гаранти Будапештського меморандуму фактично проігнорували події в Україні, забувши про свої зобов’язання. Їхня допомога Києву обмежилась заявами про стурбованість. Війна на Сході триває вже більше ніж півроку і чекати якоїсь військової допомоги від США чи ЄС – це самообман. Справа визволення Донбасу – це суто проблема самих українців. Єдині від кого ми можемо чекати допомоги – так це від поневолених Москвою народів Чечні, Сибіру, Східної Пруссії, які можуть відтягнути на себе частину ворожих сил.
Війна на Сході, скоріш за все, у кінцевому результаті закінчиться або в Чопі, або в Москві. Навіть якщо цієї зими буде замороження конфлікту, то рано чи пізно війна знову запалає новим вогнем. Тому слід, не чекаючи закінчення війни, відновлювати боєздатність війська і готувати його до нових, ще більш запеклих битв в найрізноманітніших умовах: умовах контрнаступів і умовах навіть партизанської боротьби. Одними з найважливіших елементів військової реформи має бути створення потужного народного резерву, що стає неможливим без прийняття закону про вільне володіння зброєю, та відновлення ядерного статусу країни.
Використання ядерної зброї є однозначно негуманним, оскільки знищує разом з силами ворога і мирне населення та комунікації в районі бойових дій. Але слід усвідомити, що гуманізм – це останнє, чого можна чекати від Москви у війні. З іншого боку цю зброю застосовувати не обов’язково – сам факт її наявності в Україні буде стримуючим фактором для будь-якого агресора.
Все у наших руках.
Юрій Черкашин
Голова ВГО “Сокіл”
]]>Слов’янськ – перше місто, яке зазнало найбільшого терору від сепаратистів на Донеччині. Саме в цьому місті розпочалися так звані бунти «апалченців» проти київської хунти, організовані російськими найманцями. Звідси рашистська чума поширювалася на прилеглі території, міста, села. Багато патріотів та проукраїнського населення виїхали до центральних та західних областей України. Але багато хто залишився тут, в тому числі й діти.
Під час окупації Слов’янська російськими терористами, ситуація із забезпеченням продуктами харчування та речами першої необхідности населення була близькою до гуманітарної катастрофи. Особливо різко це відчули на собі вихованці дитячих будинків-інтернатів, яких у місті декілька. Після звільнення українськими військовими Слов’янська, ситуація дещо покращилась, проте будинки-інтернати все ще мали значні проблеми із забезпеченням. Вирішувати їх певною мірою допомагали волонтери та бійці добровольчих батальйонів, що базувалися в Слов’янську.
Благодійна кампанія «Діти Львова – дітям Слов’янська» розпочалась ще у вересні. За цей період активісти ВГО «Сокіл» звернулися до учнів ряду навчальних закладів Львова, закликаючи їх допомогти своїм ровесникам із сиротинців та шкіл-інтернатів, що знаходяться на вже звільнених від московських окупантів територіях.
«У благодійній кампанії взяли участь декілька навчальних закладів міста Львова: 5-та, 40-ва, 63-тя, 70-та та 73-тя школа. Учні цих навчальних закладів, їхні батьки, вчителі та керівництво віднеслися з великою відповідальністю до заклику наших сокільців допомогти дітям, які проживають на звільнених від окупантів територіях Донеччини. Молодь охоче долучалася до акції й допомагала чим могла. Серед найбільш необхідних речей, які збирали націоналісти, були теплі речі (одяг, куртки, взуття), іграшки, побутова хімія, засоби особистої гігієни тощо. Ми щиро віримо, що наша маленька допомога стане вихованцям дитячих будинків та дітям-інвалідам у нагоді й допоможе пережити ці нелегкі часи. А дорослі й здорові люди звернуть свою увагу на глобальніші проблеми та не будуть витрачати дорогоцінний час на заклики до роз’єднання країни», – зазначила координатор благодійної акції, свободівка Юля Тягнибок.
«Висловлюємо подяку всій свідомій галицькій молоді, що зробила свій внесок у допомогу молодим українцям, які постраждали від російської окупації на Сході. Ми в черговий раз, попри штампи кремлівської пропаганди про злих львівських бандерівців, демонструємо єдність та солідарність з братами-українцями, що живуть на Донбасі. Також дякуємо бійцям батальйону особливого призначення «Січ», які, перебуваючи в Слов’янську, підняли дану проблему та не дали опинитися їй поза увагою, а також допомогли доставити гуманітарну допомогу безпосередньо до відповідних закладів.
Наша благодійна кампанія триває і виходить вже за межі Львова. Нещодавно розпочався збір гуманітарної допомоги для дітей-біженців та дітей-сиріт Донбасу у інших містах Галичини», – зазначив керівник Львівського міського осередку ВГО «Сокіл» Богдан Василькевич.
Прес-служба ВГО «Сокіл»
]]>
11 листопада 2014 року активісти Миколаївського осередку ВГО “Сокіл” передали необхідне спорядження побратимам, що у складі батальйону “Січ” боронять на східних теренах держави решту України від російських окупантів.
Миколаївські сокільці продовжують збирати кошти для допомоги українським військовим. Цього разу завдяки небайдужим мешканцям міста націоналісти змогли закупити теплі речі та спорядження для миколаївських побратимів, що воюють на сході у складі батальйону “Січ”.
Так, 11 листопада очільник Миколаївського обласного осередку ВГО “Сокіл” Володимир Губський закупив та передав побратимам термошкарпетки, підсумки для ріжків, гранат, аптечок та магазинів, а також необхідні ліки: протизастудні препарати, жарознижувальні, перев’язочні матеріяли, тощо.
Друг Володимир вкотре наголосив, що забезпечення нашого війська є пріоритетним напрямком роботи осередку. “Сьогодні ми зобов’язані допомагати нашим побратимам, які відвойовують та боронять мир на теренах нашої з вами Батьківщини. Вони роблять усе можливе та неможливе, аби стримати навалу московських окупантів і не допустити захоплення нових територій. А всі ті українці, що знаходяться в тилу, мають докласти максимальних зусиль для забезпечення нашого вояцтва усім необхідним”, – зазначив націоналіст.
Миколаївський осередок ВГО «Сокіл» продовжує кампанію зі збору коштів, спорядження та теплих речей для наших героїв, які боронять спокій українців.
Долучитися може кожен охочий за адресою: Чигрина, 29-В, оф. 601.
Прес-служба Миколаївського осередку ВГО “Сокіл”
]]>
На ярмарку можна було придбати речі викладачів академії, студентів, картини, ручні вироби, патріотичні гільзи, книги, речі відомих музичних виконавців та письменників. Головний лот – перша мантія В’ячеслава Степановича Брюховецького – людини, котра відновила Могилянку.
Загалом було зібрано 1883 грн. (звіти про їх використання та надходження до бійців будуть за кілька днів).
В цілому людям сподобалась ініціатива. Лиш декільком пацифістам не припав до душі образ українського військового – балаклава, автомат, але це нас не турбує, бо ми впевнені, що робимо правильну справу!
Висловлюємо подяку:
– адміністрації НаУКМА за сприяння в проведенні заходу (декану по роботі із студентами – Глигалу Юрію Володимировичу);
– Тамарі Шевчук за картини, гільзи та книги;
– Дівчатам Ані та Ларисі за чудові браслетики, Софії за яблучний пиріг;
– Вадиму за страйкбольний автомат – ефект крутий;
– Олегу за колонки – без музики усе було б не так атмосферно:)
– Усім, хто дав свої речі для ярмарки – В’ячеславу Степановичу Брюховецькому, кафедрі мовознавства, пані Тетяні Ярошенко, декану ФЕНу Олександрі Гуменній, Дем’янчуку Олександру Петровичу, Тесленку Ігорю Анатолійовичу, гуртам “Тартак”, “Мандри”, “Фолькнери”, “Хорта”, “Безодня”, Ірені Роздобудько і звісно ж самим студентам!
Також дякую дівчатам, котрі на кілька годин стали продавцями та косультантами – Соломії, Ірі, Зоряні та Софії. Ви молодці!
І ще одне величезне “Дякую” людині, котра вирішила залишитись анонімом. Саме ця людина зробила красиві оголошки, допомогла скласти графік організації ярмарку та контролювала сам процес.
Дякуємо усім, хто допоміг в проведенні цього заходу!
Разом переможемо!
Картка для допомоги військовим:
5211 5374 3229 4358 (Цибульський Андрій)
Номер телефону 093 716 27 88 (Андрій)