Російсько-українська війна – ВГО "Сокіл"

До дня пам’яті кіборгів. Вони вистояли, не вистояв бетон.

Thu, 17 Jan 2019 06:40:55 +0000

За фахом він електромонтажник, вже у 19 років пішов добровольцем.«Кіборг» Донецького аеропорту. Всі його знають під псевдом «Тактик». Він пройшов бойові дії в районі Пісків, Опитного, Водяного. З літа 2016-го року на службі в 1-му механізованому батальйоні 93-ї ОМБр. У складі бригади в 2016-2017 роках пройшов бойові дії під Кримським, Луганської області; у 2018-му році – під Волновахою, Донецької області. Зараз у званні молодшого сержанта і командира відділення продовжує військову службу в складі 93-ї бригади.

-Можеш розповісти як ти потрапив у ДАП?

-Як ми туди потрапили: здається, в Олега Івановича
попросили людей з підрозділу, бо там їх не вистачало. Він збирав добровольців, фільтрував людей, які хочуть, і які можуть туди їхати. І «Кум» визначив так, що першими поїхали з «Карпатської Січі» чотири людини. Спершу їхали «Музикант» і «Бізон», а цього разу поїхали ми вдвох з «Баріном».Виїхали і прибули ми туди 27 грудня. Поїхали дорогою зі сторони Водяного в сторону Донецька. Я не згадаю всього шляху, але пам’ятаю що ми години дві їхали і дуже замерзли, як цуцики. Було дуже холодно і мої ноги просто заніміли. Їхали «Камазом» і в кузові було дуже багато людей, як на одну машину. Вже на території Донецька ми зупинилися на «сепарському» блокпосту, який був під Путилівським мостом. Вони перевіряли, щоб було по-домовленості: по одному ріжку патронів з собою, і три порожніх. І щоб ні гранат, та нічого іншого не було.
Ми всі вийшли з машини, і біля нас ходили живі сєпари. Видно було, що це якась спецура. Навіть не сєпари, а кацапи. Командир їхній був якимось майором і розмовляв чисто з таким «маасковскім» акцентом. Плюс, у них було озброєння закамуфльоване під сезон. Звичайні піхотинці такого не роблять. І в одного був «Вінторєз» – безшумна снайперська гвинтівка. Вона була ще на озброєнні в СССР, зараз стоїть на озброєнні кацапів. Ця «снайперка» теж була закамуфльована і самі вони були в камуфляжі. Таку гвинтівку звичайний сєпар до рук не візьме, тому що в неї балістика кулі дуже складна і з неї вистрілити може не кожен.
Вони поводилися тихо, не вели пустих розмов. Крім них ще стояла купка сєпарів, 3-4 чоловіки. Вони намагалися вкрасти в одного з наших автомат. Але той виявився офіцером і швидко відібрав його назад. Він поставив його, попросив щоб за ним приглянули і допомагав вивантажувати речі, як мали перевірити. І коли він відвернувся, аби ще комусь допомогти, то один з сєпарів вхопив той автомат і пішов з ним. Офіцер наздогнав його. Сєпар був озброєний, він його ляснув по спині та розвернув за плече, і це серед інших сєпарів, які були зі зброєю. Сказав йому: «Ти куди поніс мій автомат?» Той: «Ето мой автомат». Офіцер йому: «Скажи серійний номер!» – на що той і замовк.Офіцер назвав серійний номер автомату і каже сєпару: «Повтори!». Сєпар не повторив. Наш забрав свій автомат і з матами пішов назад. Тобто він ще й принизив сепара перед своїми. Коли ми вже поїхали від блокпосту, позаду нашої машини почала їхати якась «беха». Виявилось, що вона була «сепарська» і супроводжувала нас, аби ми не звернули ні вліво, ні вправо. Щоб ми їхали прямо у аеропорт. Її дуло було націлене на наш «КамАЗ».

-Якою була обстановка?

-Донецький аеропорт – це був постійний близький контакт з противником, постійні активні дії. Щодо чисельності – наших було не надто багато. Якщо рахувати вогневі точки, то на крилі, яке ми тримали, їх було близько шести, враховуючи нашу. Але всі бігали на підсилення – хто куди встиг добігти. Наприклад, добіг ти до «Першої» точки, або ще кудись, приміром до «Ромео», там і залишався на підсиленні та підтримував вогнем. Я і «Барін» стояли на точці «Ромео». Були ще позиції, які називалися: «Йожики», «Перший», «Другий», «Дракони», «Тишина». На «Тишину» був інший вихід з підвалу, який не контролювався. І якщо не сказати вчасно пароль на певній сходинці, то можна було чергу крізь двері отримати. В час мого перебування там були зведені загони з різних підрозділів: Збройні Сили – це 93-я
ОМБр, 79-а ОАеМБр, 81-а ОАеМБр і 90-й ОАеМБ. Були ми – з «Карпатської Січі», один хлопець з «ОУН», інших – таке… одиниці. «Правий сектор» на той момент звідти вже вийшов. На той момент ми утримували весь новий термінал аеропорту, крім підвалу. Сепари тримали відповідно підвал і старий термінал. Хто був проти нас? Там було різне біосміття. Його було дуже багато. Крім кацапів приїжджих і місцевих були білоруси, якісь «чурки». Певно на штурм вони використовували саме цих кацапів. Знаємо, що регулярні кацапські війська ходили, а так більше було просто біосміття, яке хотіло «паваєвать «как дєди». Які чисто приїхали у Донецьк «подвіжувати».
Пам’ятаю, що якийсь один кричав: «Єсть тут бєларуси?». А у нас був один хлопець, у якого батько в Білорусі, і сам він чистокровний білорус, який приїхав в Україну. Він і каже: «Ну, є тут білоруси!» Той йому: «Брат, давай нє будєм в друг друга стрєлять!». Відповідь була: «Який я тобі на**й брат?!».
Якщо казати про те, чи часто ми саме бачили їх у повний зріст, то треба сказати що вони дуже не висовувались. Хіба що під час «перемир’їв», але і так – руку чи ногу можна було побачити. Бо було дуже близько і у всіх, так би мовити, була спокуса вистрелити. Тому вони теж дуже сильно не
висовувались. Хлопці розповідали, що коли наші з РПГ знищили прапор «Новоросії», який сєпари почепили на старому терміналі, і якийсь з них поліз його заново почепити, то хтось з наших випадково підбив його з «калаша». Казав, що він навіть не цілився, а так, «від понта» по сепару
вистрілив і «завалив» з двох пострілів. Але тут можуть бути неточності, бо я тільки прийшов тоді, коли хлопці вже розповідали цю байку.

-Яким було завершення твоєї ротації?

-Наприкінці ротації був початок незрозумілого обстрілу по терміналу. Стріляли з двох сторін: з однієї, казали що «танчики», з іншої – «рапіри». Це коли вони вже намагалися завалити аеропорт. Дата – приблизно 10-е січня. Через чотири дні приїхала ротація нас міняти. Було щось незрозуміле. Сепари тоді активізувалися, у них нові пости почали з’являтися. Вони знайшли ще один вхід у підвал. Один хлопець, який стояв на нашому ж посту казав: «Я чую, як вони там розмовляють». Думали що він після контузії розумом пішов, та насправді чує як в новому терміналі шепочуть. Та виявилось, що чув він розмови таки з підвалу. Через вентиляційні труби доносилося те, що вони шепочуть. Ну і туди, звісно, знову декілька гранат пішло…

Розмовляв друг «Професор»

#ДАП #Сокіл #ВГО_Сокіл #Донецьк #Донецький_аеропорт #АТО #війна #кіборги

]]>

Війна не є вироком, це лише новий поштовх змінити все навколо

Wed, 09 Jan 2019 16:20:22 +0000

Сокілець, що пройшов нелегкий шлях від Революції Гідності до відкриття власного закладу, в якому завжди будуть раді бачити волонтерів та Героїв російсько-української війни. Олексій Губський власним прикладом доводить, що після війни можна віднайти себе в абсолютно новій справі.

– Олексію, можеш розповісти нашим читачам трохи про себе та про те, чим ти займався до війни?

-Зараз мені 29 років, вищу освіту отримав у Національному Університеті Кораблебудування ім. адмірала Макарова. Певний час працював системним адміністратором місцевого провайдера. Від тодішньої “армійської служби з фарбування ПОРЄБРІКОВ” косив як міг. На війні я отримав псевдо “Норф”.

– Ти був активним учасником Революції Гідності, а згодом пішов добровольцем на фронт. Що стало переломним моментом, після якого ти зрозумів, що не можеш більше сидіти вдома?

-Після участі в Революції Гідності вже не могло бути компромісів із собою. Було чітке розуміння мушу і повинен, а згодом до цього додалось ще й маю за честь. Коли повернувся з барикад столиці до рідного міста – одружився на коханій дівчині та знайшов нову роботу. Події в Криму, а потім і на сході країни набирали шалених обертів. Мав кілька важких розмов вдома і зрештою домовленість, що з першою повісткою буду в військоматі. Але час йшов, а повістки все не було. Врешті-решт, я зрозумів, що чекати на якийсь шматок папірця не маю сил. Пояснив це вдома, а також те, що моє місце зараз на цій війні. Родина відразу все зрозуміла.

-На той момент вже була купа добровольчих батальйонів, проте ти обираєш ОЗШР “Карпатська Січ”. Чому саме цей підрозділ?

-Питання в який підрозділ йти було вирішено ще до того як воно взагалі з’явилось, адже найцінніше на війні це бути впевненим у своїх побратимах, в їх мотивації та ідеології. В Карпатській січі на той момент була вже велика кількість сокільців, це було найголовнішим показником.

–Служба в армії лишає по собі згадку, а перебування на передовій завжди лишає купу неймовірних спогадів. Можеш розповісти свій найяскравіший?

– Найяскравіший спогад за час служби – це участь в ДРГ,коли ми підійшли впритул і знищили 8 окупантів. Потім був важкий відхід із боєм, виклик вогню впритул до себе (АГС клав за 50-100 метрів позаду нас і це був наш єдиний шанс вийти, не потрапивши в “кліщі”),тоді на руках ми мали ще й тяжкопораненого побратима. Проте, цей бій довів саме те, що найцінніше на війні – впевненість в тих, хто з тобою пліч-о-пліч. В жодного учасника групи не виникло навіть думки щоб побігти назад, лишивши пораненого на плечах інших побратимів. Всі раптом стали діяти як один механізм, без думок про самого себе і свою безпеку. Кожен робив свою частину роботи: тягнув пораненого, прикривав, коригував вогонь прикриття. Я і досі не можу знайти найвдаліші слова для того, щоб описати емоційний стан і відчуття загалом в той момент. Щось таке потужне вмить знищило весь страх та невпевненість і зайняло їх місце. На жаль, це й найсумніший спогад служби. Саме тоді Мирослав Мисла “Мисливець”, отримавши важке кульове поранення, загинув у нас на руках. Це стало дуже важкою втратою для всіх побратимів, можна навіть сказати, що взагалі вибила всіх на певний час з колії.

– На жаль, націоналістів в лавах ЗСУ не так вже й багато. Проте, як на твою думку, чи можна національно вмотивовувати військовослужбовців? І чи варто це робити взагалі?

– Безперечно варто мотивувати військовослужбовців. Але, на жаль, олігархічна влада вміє це робити лише грошовим забезпеченням, що неодмінно тягне за собою проблему невмотивованих “заробітчан”, які інколи можуть бути гірші за ворога. Бо мати такого “товариша” за спиною вкрай небезпечно. В нашому підрозділі (де й без того зібрались вкрай вмотивовані воїни) важливою складовою були лекторії з маловідомих сторінок історії України. Це були захоплюючі розповіді про героїчні змагання в історії нашої Держави. Це були ті факти, які чомусь нам подають в освітніх закладах із посилом “ой горе – горечко то яке, ой що ж це коїлось та як ми настраждались”. АЛЕ в світлі війни сьогодення ми мали змогу подивитися на ті події з зовсім іншого боку. От до прикладу Бій під Крутами – це не поросто полеглі в боях і замордовані “червоними” юнаки, а НАСАМПЕРЕД перемога українського незламного духу над нелюдським режимом. Як на мене, то це одне з найкращих втілень вислову “краще раз злетіти соколом у небо, ніж вічно жити у ярмі”.

– Ти спільно з партнером відкривав міні-кав’ярню, яка стала для тебе першою спробою у готельно-ресторанному бізнесі. Як розпочався твій шлях до власної справи? І чи можеш ти поділитися планами на майбутнє?

-Мій шлях розпочався із знайомства з об’єднанням “Veterano Group” та Леонідом Остальцевим, що на власному досвіді показували та розповідали про відкриття власної справи серед ветеранів. Це концепція насамперед якісного товару (послуг) від побратимів. А також виклик люмпенам, що впевнені в безпорадності та ледощах військових. Ми ламаємо стериотипи і не тільки їх (сміється- прим. автора). Серед планів на близьке майбутнє в мене відкриття першої в місті кав’ярні для ветеранів і всіх кого можна назвати ЗАХИСНИКАМИ УКРАЇНИ: майданівці, волонтери, воїни і просто небайдужі націоналісти! Від своїх для своїх!

-Зараз ти щасливий батько, люблячий чоловік, та активіст, котрий активно навчає молодь. Тоді в бліндажах морально все ж таки було важко. Чи є гасло, яким ти керувався на війні?

– На війні мені найглибше закарбувалась фраза “Хай воскові крила, але сталеві серця!”
Вважаю, що ця фраза як найкраще характеризує зараз нашу армію, суспільство та вмотивовану молодь!

Розмовляла Аліна Бєланенко

]]>

Кожен може стати універсальним солдатом, маючи лише бажання вчитись

Wed, 02 Jan 2019 07:56:25 +0000

Він пішов воювати на фронт як медик, а став універсальним солдатом. Ігор Садівничий позивний “Йорк” активний учасник Революції Гідності, доброволець, молодший сержант Збройних сил України, голова медичної реферантури ВГО “Сокіл”, який і наразі продовжує боронити східні терени України.

–До війни ти був студентом НМУ імені О.О. Богомольця,котрий встиг відчути всі вогні Революції Гідності. Розкажи як саме ти потрапив на Схід та про свій перший досвід там.

– Тоді я ще був членом організації “Братство Білого вовка”, повернувшись з роботи, в чаті однієї соцмережі я побачив повідомлення від друга “Козака” про те, що в околицях Пісків був поранений командир ОДЧ “Карпатська Січ” Олег Куцин, а також пропозиція поїхати добровольцями. Я погодився відразу, проте “Козак” почав мене відмовляти, якщо чесно,то й досі не розумію чому.Проте,я вже остаточно вирішив їхати і ніщо не могло змінити моє рішення, тоді я зв’язався з “Бізоном”, який як раз тоді був на ротації і вже мав повертатися. Ми відразу взяли квитки в Запоріжжя, а звідти в Курахове,саме там я трохи познайомився з бійцями БОП “Січ” та ОДЧ “Карпатська Січ”, а згодом ми виїхали на ротацію в Піски. Звичайно що перший час в мене були чергування лише на “радєйці”, бо в першу чергу я їхав не як боєць,а як медик, проте вже зовсім скоро я почав заступатись на повноцінні чергування.

– Як ти сам зазначив, перший час ти був добровольцем. Можеш розповісти якою була ваша підготовка в моральному та фізичному планах?

-Добровольців особливо не треба було морально готувати, адже вони розуміли куди йдуть і були національно вмотивованими. Зокрема, лекції, які проводив Мирослав Мисла не давали забути мету нашої боротьби та розчаруватися в ній, а волонтерська допомога не давала зламатися зсередини. Щодо фізичної підготовки, то всі були достатньо добре розвинуті і намагалися підтримувати форму. Маючи за плечима революційні події, всі розуміли, що треба опановувати нові навички, саме тому ми вивчали все, що стосувалося різної зброї, а також дослухалися до порад більш досвідчених бійців.

–Ти доволі довгий час пробув на передовій. Що в цей час слугувало твоєю підтримкою?

-В першу чергу це була впевненість у правій справі, яку ми робимо. Також не давало падати духом почуття гумору, адже час та місце для жартів знайдеться завжди. Зокрема, для мене важливим фактором підтримки стала моя наречена “Ксюха”, яка навіть на відстані допомогала мені долати труднощі, а під час відпусток не давала повністю відімкнути від цивільного життя.

-Ти звільнився, а згодом знову повернувся в лави Збройних сил України. Що стало причиною?

– Я зрозумів, що тоді моє бажання піти було лише звичайною втомою від буденності. Але вже після перепочинку я усвідомив, що хочу продовжувати боротьбу за справжню Незалежність України.

–Як гадаєш чи потрібні в лавах ЗСУ національно вмотивовані військові?

– Конче необхідні, вони мають займати керівні посади і постійно розвиватися і вдосконалюватися аби витісняти “совковий” лад, а згодом вони мають бути основою нової української армії.

-Поділись, будь ласка, гаслом, яким ти керуєшся під час війни.

-Мій Бог – це Україна. Свята, могутня і соборна.

Розмовляла Аліна Бєланенко

]]>

Війна не є вироком, це лише новий поштовх змінити все навколо.

Sun, 21 Oct 2018 19:40:42 +0000

– Олексію, можеш розповісти нашим читачам трохи про себе та про те, чим ти займався до війни?

-Служба в армії лишає по собі згадку, а перебування на передовій завжди лишає купу неймовірних спогадів. Можеш розповісти свій найяскравіший?

]]>